Серце досі калатало. Цокало, ніби то було не серце, а бомба з якоїсь із підпільний майстерень, що вони часом траплялися у глибинах Кореллії. Вона могла померти. Корран міг померти — і чомусь те, що вона може втратити його, лякало її сильніше. Тепер це здавалося дивним. Йєлла намагалася знайти цьому якесь логічне пояснення. Майже виходило: наприклад, вона б ніколи не пробачила собі, якби позбавила КорБез його останнього Хорна. Наприклад, ризикувати чужим життям було завжди страшніше, ніж своїм. Наприклад, їй довелося би підбирати собі нового партнера, а до Коррана вона вже звикла. Звикла до того, як він говорив та як сміявся, як вперто впольовував злочинців. Як міцно він тримав її, коли вона думала, що вони зараз загинуть. Як м'яко торкнувся, коли все скінчилося, а вона все не могла опустити бластер, готова до нової стрілянини. Як дивився тепер, і його блакитні очі здавалися ще яскравішими, ще блакитнішими через те, що від них залишилася лише вузенька стрічечка, яка оточувала чорні провалля зіниць. Падати в них можна було нескінченно. Але, як це часто буває з прірвами, втриматись та не зазирнути туди, було неможливо.
Йєлла зупинилася десь за подих від Коррана. Простягнула йому флягу, але віддавати її не спішила. Вона могла би піднести її до самих його вуст. Треба було відсунутися подалі. Можливо, навіть відсахнутися, бо в Йєлли було життя і чоловік, але життя в неї було і завдяки Коррану також, а чоловік був десь далеко, і кохання до нього було не просто звичною справою, а частиною Йєлли. Вона не втратила б око чи руку, якби поцілувала Коррана — так і Дірік лишився би з нею.
Треба було відсісти. Але сил на це не було. Треба було подати йому флягу, але і це здавалося занадто складним.
— Візьми, — видихнула Йєлла, щоб він припинив це сам.

Отредактировано Iella Wessiri Antilles (14-03-2019 20:00:57)